Laren Fatum
Пісні пустелі свідомості
***
Вони сковзають крізь наше горло,
Неначе ми були мертві квіти.
І наше серце доволі гордо
Розділили між собою діти.
І світ помер та народився,
І світ убив нас та воскресив.
Живими венами нашими впився,
Нам посміхнувся і полюбив.
А час спливав у дивнім потоці,
А час складав піраміди віків,
Рубаючи скелю у срібнім мороці,
Який освітити, нажаль, не зумів.
Сміялося сонце над головами,
На шкірі темній карбуючи гасло.
Та ночі одної, простившись з морями,
Воно, врешті, замовкло й навіки погасло.
А разом з ним погасли й очі,
Що тихо спали під чорним небом,
Зловивши проміння для сонної ночі,
Мов та чорна тінь із дивним кредом...
***
Коли люди в душах своїх спалили небо,
Коли крила мої зовсім згоріли дотла,
Я хотів мати все, що тілу треба.
Я хотів мати трохи в душі тепла.
І щодня зазираючи в зовсім знімілі лиця,
Споглядаючи розпад Голгофи у людських очах,
Світ сприймався мов та жорстка небелиця.
І реальність така – то мій всевидючий страх.
Допобачення очі, що були сповнені жалю,
Допобачення серце, що більше в грудях не болить.
Гру закінчено, зараз прозріння настане.
Гру закінчено й дух мій негайно в небо злетить...
***
Мої очі і мозок тонуть в крові,
Старі образи гаснуть, приходять нові.
Я заплющую очі, я бачу тунель,
У нім тисячі катів і сотні петель.
І хотілось мені подолати свій страх,
І хотілось мені запалити свій прах.
Тільки крила мої – то потворні гаки.
Облетівши весь світ, я вмираю таки.
Чи ти зможеш пробачити те, що я вмер?
Чи ти зможеш забути, хто я тепер?
Ніщо не загоїть моїх німих ран,
А моїм світом править той телеекран...
***
Суіцид
ЇЇ очі замкнулись,
Її розум згадав лише біль.
Вона стиснула губи, вона стиснула зуби,
Вона знає що смерть її ціль.
Мої двері відкрились.
В моїм домі мій гість – янголя.
Він прийшов із далеку, він приніс мені звістку.
Він прийшов і мене вже нема.
Я бачу жінку на підлозі.
На її скроні число 666.
Мій янгол ще прийде, мій янгол в дорозі.
Мій янгол мою душу з’їсть.
Я дививсь їй в обличчя.
Я побачив на нім гострий страх.
Це волосся в крові, ці холодні уста.
Мертве тіло – це лиш земний прах.
Вона сиділа в тревозі.
А світлу душу цілив синій дим.
Пістолет, друг холодний, пістолет біля скроні.
Постріл буде глухим і тупим...
***
Тіло: „Бурхливеє море, пограєм з тобою!
Бурхливий потік, що над головою!
Візьми у обійми, я буду слугою,
Якщо ти покличеш своєю рукою.
Душа моя плаче, а серце сміється.
Нехай воно води твоєї нап?ється.
Візьміть й збережіть його хвилі, мов руки.
Візьміть й збережіть, бо воно все ще б?ється...”
Голос: „Та море не взяло благаюче тіло,
Котрому в безодню глибин закортіло.
Бо не зрозуміло його вічні муки,
Й, приспавши, на беріг його несли руки...”
***
Як шкода, що я помираю весною,
Коли світлом сонячниих днів світ зігрітий.
На жаль, я втомився безжалісно тліти...
Усмішкою сонця прощаюсь з тобою.
Мій фенікс злетить попід хмари з долоней.
Згорівши дотла, він замислений впаде,
А вітер шалений його думки вкраде,
В очах блискучих, мов скельця, потоне...
Мене поховають у землю. Як шкода!
Та знов замість світла я матиму темінь,
Що груди мої затискає, мов ремінь.
Присниться тоді мені весни врода...
Не довго тривали картинок потоки,
Що зараз востаннє прощались зі мною...
Повіки мої ти закрила рукою.
Як шкода, що я помираю весною!..
***
Стук чобіт по землі злісних смирних солдат,
Кроки чорної смерті звучать.
Нудну лірику війн розповість автомат,
А німі черги лозунг кричать.
Чорний молот богів на червоному тлі,
Шок й ненависть в очах у людей.
Все тому, що весь світ затонув у вогні,
В океані жорстоких ідей.
Та життя побудовано так, що коли
Щось, вмираючи, створює щось.
Але криків нема, і вслухаючись, ми
Не виходим з своєї тюрми...
Й безкінечна історія тягне свій вік,
Залишаючи сотні томів.
Чи задумались ви, що було б в той момент,
Коли б світ у вогні догорів?
Під ногами у майстра й бога війни
Ми, вклонившись, несемо війну.
Наші очі сліпі, ми не бачим пітьми,
Ми не чуєм, що йдемо в пітьму...
***
Діти Содома – нічні злі кошмари,
Химерні примари твоєї уяви.
Червоні їх квіти горять у пітьмі,
Щоб тебе заманити у хащі німі.
Свій світ вони люблять, бо то смерть для них.
Вони – вічні тумани думок незначних.
Світ, в котрому триває століттями ніч,
Мов болото-безодня, та не в тому річ.
Тут кожен прийшов кудись із нікуди.
В наших жилах тече кров Христа та Іуди.
Наші очі побачать і пекло, і рай,
І уста наші скажуть живи та вмирай.
Ми завжди вороги усім тим, хто навколо.
Так було безкінечно, це замкнене коло.
Діти Содома – діти брехні.
Ми згадаємо Бога лише у труні...
***
Закинути камінь на сіре сонце,
Затиснути струнами зколені вени,
Поглянути вниз у безодню з віконця –
Уста заллються сміхом гієни.
Побачити бога у своїх долонях,
Закохатися в небо під черевиками,
Холодне дуло відчути на скронях –
Електродроти обізвуться криками.
Читаєш Фауста під кайфом знову,
І знов Мефістофель гортає сторінки.
А ти посміхнешся і скажеш промову
Про те, як буває солодко й гірко.
І так ти пишеш цю дивну історію,
Здобуваючи в тому якоїсь втіхи.
Шукаєш ангела в дозах морфію,
А він і приносить тобі ці „ліки”...
***
Кольори
Безжалісним смутком, сховавшись у скронях,
Металом блискучим засліплюєш очі.
Як серце, що б?ється у мене в долонях,
Цей крик народивсь серед темної ночі.
У вітряний штиль воно впало із неба
Потоком невинного вічного слова.
Чому все так сталось? Мабуть воно треба,
Щоб, впавши на людство, гримів молот Тора.
Проникнувши в мозок цим сумерком болю,
Й поглинувши зовсім всі думки невинні,
Ти, кольоре світлий, до тебе я молю,
Здіймаючи руки-потоки нестримні.
Прийшов новий колір з безжального світу,
Де псевдо-система працює постійно.
І гинуть породжені нею же діти,
Що плачуть життям стоячи на колінах.
Ти, боле прекрасний, що впав чорним снігом
Й осів на манжетах людської недолі,
Скажи мені правду, чи буде то втіха,
Коли ми дістанемось чистої волі?
І чорная сажа, не встигши сказати,
Щось добре й захопливе знову ж для неї,
Поглинулась світлом. Я міг лиш гадати
Про що мені снилось на чорній постелі.
Так колір за кольором гра починалась,
Здійнявши в повітря все нові питання.
Приплив фон червоний – сумління зламалось.
Він ніс у потоці таємні бажання.
Поглинувши тіло і душу людськую,
Цей присмак солодкий втопив зовсім стіни
Великого склепу, в якому стою я,
Зробивши червоними сірії тіні.
Отак правлять нами безжальні стихії,
Тримаючи долі алмаз всепізнання.
В свідомості тільки плекаєм надії
На колір червоний, що звемо коханням...
***
Пальці, почорнілі від сліз,
Тримають ляльки мотузки життя.
Крики... „Спаси від коліс!”–
Ти чуєш повсюди її каяття.
Столяр гострим ножем
Ріже для неї із дерева серце,
Знаючи точно, воно збереже
Частинки любовного імпульсу герци.
Дощ полум?ям крові
Палить картинки веселі на шкірі.
Майстер, награвшись доволі,
Кидає ляльку в жаринки знімілі.
Очі палають сльозами
Над тілом загиблого сенсу життя.
Погляд померлого мами
Глухо кричить собачим виттям.
А столяр згорілого серця
Помер, посміхаючись тепло осені.
Холодні надіїї його, мов скельця
Ступаючи в новий світ ногами босими...
***
Ти
Ти, мов сонце, що спалило до тла мої плечі.
Ти, мов сонце, що зробило мої очі сліпими.
Ти, мов комедія, що плаче зі мною, в життя йдучи,
Немов крик із середини, що глушить мої вуха.
Я живу у тобі, тому що в тобі народився.
Я живу у тобі, тому що ти дала мені душу.
Я живу у тобі, тому що ти поглинаєш мене мов безодня.
Я в тобі, бо я частина твоєї системи, немов електрон,
Що засліплено прикріплений протонним зарядом віків...
Ти повір, прийде час і ми засіємо поле зерням віри й духовності.
І чорного снігу із сірого неба більше не буде,
А ти відродишся із того зерня,
На нашому ідеальному місці на сонці, в місці бруду.
І я знову в тобі буду,
Бо є надія на той час, коли мої очі прозріють...
***
Ось він Христос на хресті у крові,
Ось вона кров у стальнім покритті,
А ось ті, хто зробить із тебе Христа,
Це ті, хто збудують до неба моста.
Тут був і Ленон в крові на землі,
Тут були слова у стальнім покритті.
Ми дивились на того, хто помирав
І дивились, як він знов і знов воскресав.
Нічого не змінить цей змішаний світ.
Та всі ми знаєм, то розуму плід.
Ми дивились на того, хто помирав,
Але кожен із них нам завжди набридав...
І ти вмреш, коли твій рейтинг упаде,
Коли твій хрест хтось інший посяде.
Коли люди зовсім забудуть про тебе,
Ти зчезнеш з лиця землі, як бог...
***
...В той день він вийшов у вікно
З тюльпанами у венах,
Із підвіконня пірнув на дно...
Й з?явився в антенах.
А ми розіпнемо його
На своїх екранах,
А ми тоді посадимо
Тюльпани в своїх ранах.
А ми поплачемо над ним
Й він нашим Богом стане.
Ми зробимо його святим,
А він нас всіх прокляне...
Розбився мученик у кров.
А з ним розбилась віра.
І всі забули про любов
Та те, яка в ній сила...
Забули Господа свого,
Вмить вимкнувши канали.
Вмикнули інші, там злодій, кров.
Над ним і заридали.
Бо він в той день вийшов в вікно
З тюльпанами у венах.
Із підвіконня пірнув на дно
Й з?явився в антенах...
***
...Затиснувши пензля міцно в долоні,
Вона малює щодня свою долю.
З?являється фон, на нім персонажі,
Яких ніколи не пустять на волю.
Маленькі мазки, певний відтінок
Настрою, думки, переживання.
Картина почата в час сутінок.
Все має завершитись ще до світання!
Малює Художниця й не помічає,
Що теж є образом свого творіння,
Що теж свободу свою втрачає...
...Та Він має надію на час прозріння...
***
...Бісенята скачуть із люстри на лампу,
На пляшку Портвейну залазять вправно.
Співають всміхаються, злітають під стелю.
Гадаю, я маю змінити оселю.
Куди не піди, скрізь вони за мною,
Й нічого з ними неможна зробити.
Хоч знаю боротися треба з собою,
Та все ж таки я не кидаю пити...
***
Протез:
…Якщо ти колись полишиш цей світ,
Я негайно тебе покараю!
Я втоплю а багнюці надії твій пліт,
Тому що я Бог і все знаю!
Крок не туди – погана гра!
Адже все рівно залишусь з тобою.
Мій світ – надсвідомість, чорна діра,
Котра стане вічною тобі тюрмою.
Тому, що ти сам так бажаєш,
Тому що сам підіймаєш свій хрест.
Тобі часом здається –вмираєш,
Та знаєш, я твій невід’ємний протез.
Він:
Дерев’яний протез моєї ноги –
Кривава сцена зусиль і балансу.
Дозволиш мені за тобою йти,
Якщо я продам тобі душу відразу?
Ти – це не я, а бісів шматок
Дерева, сталі і ще чогось злого.
Колись я отримав гарний урок,
Як ненавидіти себе такого.
Розкажи мені щось краще про смерть,
Розкажи мені щось нове про смерть.
Частина душі потекла у безодню.
Натомість я вдячно отримав тебе...
***
В її очах лиш біль, байдужий сильний кат.
Добіса спогади про все, що було.
В думках залишився той, хто вмер хвилину назад,
А інші грішні люди – їй все рівно.
Він той, в чиїх очах горів вогонь темноти,
Вогонь розрухи, що манить теплом.
Демон благав її у вічність з ним ввійти.
А вона згодилась, бо вже все рівно.
Пігулка для німих, пігулка для сліпих,
Пігулка - ворог, пігулка - гріх.
Та ні один наркотик для добрих і злих
Не зробить крок назад, лиш крок за поріг.
Він простягнув долоню, покликавши у сад,
Едемський сад, що лишив чорний шов.
До яблуні пізнань вона із ним дійшла,
Зірвавши яблуко, пила свою кров.
Її спалили там, на полум’ї очей,
А демон у ту ніч висів на хресті.
І крики вічного зла іще багато ночей
Читало місто у кривавім листі...
***
Гурту „SkinHate”
...В прогнозі обіцяли тепло і сонце,
А натомість „клаптями” пішов сніг...
І чорні манжети знову стали білими.
Якийсь дивний смуток на думки підло зліг,
А всерці закололо гострими стрілами...
Що це: байдужість чи розчарування?
Ця Осінь – знайома моя з дитинства.
Вона, як завжди, зачекала світання,
Залишивши в подарунок бажання вбивства.
Ні, я не агресор, я просто людина,
Що так не бажає бути суспільством.
Бо ця „обізяна”, ця мудра тварина,
Захворівши сказом, за палку – і в дійство.(sic)
І цей її „розум” – невиліковний.
Він буде ще довго вбивати хворого.
Яким би не був процес цей довгим,
Таки це обійдеться всесвіту дорого.
О, Осине сніжна, чого все так важко?
Чого я хворію разом із ними?
Напевне сьогодні знов питиму бражку,
Щоб думки оці зробити німими.
Цікаво виходить.Ця дивная осінь,
І біла потвора росте невпинно.
А все виявляється в тому прогнозі,
Що настрій псує подібним „тваринам”...
***
Не/Щастя/Радість
Кома перша:
...Це все в голові, шепнуть лікарі.
Це все у твоїй голові, скажуть інші.
А за вікном минають дні.
А на вікні зима пише вірші.
Десь там за склом ховаються звірі,
Майбутні герої телеекрану.
І повні ненавсті їх очі знімілі
Тешуть у плоті свідомості рану.
Вони єдині, хто на світі вбиває
Своїх братів і сестер легковажно.
Потім, схаменувшись, себе поховає...
Ісусе Христосе, вмирати не страшно?!
Навіщо ти вмер заради любові?
Вона все рівно їх не об?єднає!
Неварта вона ані каплі крові.
І зараз тихенько любов помирає...
Я знаю, колись вони проклянуть
І збожеволіють від моїх слів.
А потім одягнуть і розіпнуть,
Як завжди, в екрані, щоб я онімів.
Ти знаєш, думки твої були святими!
Та їх не зрівняє любов і радість.
Люди навіки стали такими.
Єдиний їх Ідол – це дика ненависть.
Пробач, що звертаюсь до тебе так вільно...
Тому, що не з тих, хто зна всьому вартість.
Я суіцидал, я божевільний.
Я їх об?єднаю не/щастям в радість...
***
Кома друга:
...Котрий день сиджу за холодними гратами,
Лікуючи слиною руки у ранах.
Сьогодні сховаюсь в очах їх каратами,
Сьогодні помру в телеекранах...
***
Для О?Генрі
Напис з останнього листка
Забута казка
Вступ:
...Старий художник в маленькій студії
Малює ніким не відомі прелюдії.
Щасливий поет за склянкою пива
Карбує забуті слова красиво.
Художнику треба постійно натхнення,
І він купує в бариги ширку.
Якесь відчуття безвідмовно приходить
Коли він пробиває у венах дірку.
Не зовсім багато потрібно й поету.
Горілки мале бісеня підливає.
В цей вечір байдуже стає знов естету.
Цей вечір здається віками триває.
Обоє вони малюють теж саме,
Слово і образ забутої казки.
Та одного дня хтось крапку поставить.
Та одного дня вигорять маски.
Та одного дня хтось візьме книжку,
Візме міцної кави чашку,
Сяде у крісло в дома, в затишку
І прочитає ту дивну казку...
Дійство:
...Далеко-далеко, в маленькім князівстві,
У тому краю за Авалоном,
Там жив король з своїм королівством.
І звали його Іларіоном.
Дракони, маги й всі інші містерії –
Історія наніч, звичайна вигадка.
Маленькі добренькі собі інтермедії
В театрі трагедії великого ката.
Великим деспотом був той король
І люди мучились, мов в агонії.
Та кожен знав навік свою роль.
Правитель її карбував з іронії.
Ось якось до царства рицарі вірні
Привели чужинця у чорнім савані.
Й відправивши його в в?зницю, покірні
Вклонились царю, волею зламані.
Царю ж захотілось погратись чужинцем
Отож наказав його кинути левам.
І гостя країни жорстоким злим звіром
Було роздерто по стінам сталевим.
Мораль в цеї казки нехитра і вічна.
Та лише замислитись трішечки треба
Хто звір, а хто ні, і у кого трагічні
Доля й життя, у чужинця чи лева?..
***
Сучасності присвячується
Людина Сучасності:
...Я роблю так, тому що наказують...
Та чиню інакше коли мовчать.
Хоч я обираю, мій вибір теж вказують.
Вони розумніші, їм краще знать...
Сьогодні вмираю, бо так мені сказано...
Гадаю, не зможуть мене більш ламати.
Петля хилитається, руки пов’язано...
Вони кажуть в смерті я сам винуватий...
Влада сучасності:
Його тупим роботом замінити.
Машина не думає, що їй сказати.
Машина німа... А його вже вбити.
Людина нікчемна, щоб їй життя мати.
Мертва свідомість сучасності:
Цю дивну задачу рішили заміною...
Торгівля життям: так просто і складно.
Не страшно, що робот стане людиною,
Та коли людина стає автоматом...
***
Вони приходять, їм смішно і весело.
Їх діти живуть у наших венах.
Вони нас купують так швидко і дешево
Та граються в Бога на наших генах.
Їм завжди здається, все можна купити.
Грошима швиряються вправо і вліво.
Та саме грошву вони можуть любити,
За неї вмирають, щоб їх вона гріла.
Їх гріють шльондри, годують – руки,
Та цього, нажаль, вони не розуміють.
А їхні папери приносять лиш муки...
І сплять з пістолетом створіння і мріють...
І мріють про те, щоб дожити до завтра,
І щоб оте взавтра було вже спокійним.
І щоб його дітки, вставши з-за парти,
Не віднайшли батька навіки покійним...
***
… Небесна хвороба палає в долонях.
Пекельне сяйво засліплює очі.
П’янка синя пісня теплої ночі,
Про рицарів чорних на білих конях...
І теплий цей погляд давнього друга,
Всміхаючись шепче, мовляв: „Пам’ятаєш?”
Життя – вічна гра, ще раз не зіграєш!
Й на серці, як завжди, ця болюча туга.
За стійкою того старенького бару,
В якім не стоять вже французькі вина,
Блищить декорація зтертої глини,
Прошита наскрізно колись перегаром.
А там у кутку старенький рояль,
Запилений віком і штукатуркою,
Що всім посміхався джазом і „Муркою”,
Даруючи звуки крізь диму вуаль...
Ні, він не забув, він все пам’тає.
І через роки, хоч пальці танцюють,
Вони радо клавіші знов розцілують.
Піднявши кришку, він зараз зіграє...
Та ні, не зіграє... не варто напевне
Торкатися того, що вже минуло.
Ті роки, здалось, мов мить промайнули.
І все таке близьке, і все таке темне...
Я все пам’ятаю, мій друже роялю,
І в ті дивні ночі ми грали з тобою,
Бридкі товстуни розкидались грошвою.
А я грав до ранку і досі ще граю...
Так, я божевільний, бо марю минулим,
Коли вином розтікалися ріки...
А зараз я п’ю хіба що ті ліки,
Котрі ще тримають мене за цим ''стулом'' (sic).
О дивная ноче, твої вічні зорі,
І сяйво космічне із іншого світу,
Коли вже наступить моє тепле літо?
Коли вже я стану хвилею в морі?
Сказав стариган, із думками зібрався,
Зіграв нічний блюз, і рояль заридав.
А ранок старого в той день поховав...
Він мертвий сидів за роялем й всміхався...
***
...Чи ти бачиш тварюку, що живе на місяці?
Вона всміхається мені лисом,
Вона гієною підлою біситься,
Вона поцілить в моє серце списом.
Я вийду з вікна щоб з нею зустрітися.
Вона знову прийде опівночі,
Принесе місячного сяйва, щоб впитися
В очах, як завжди, прекрасної дівчини.
Візьме за руку, поцілує душу,
Навухо скаже: ''Ходімо до вічності!
Я так багато сказати мушу!
Показати сни зрадництва й гідності!''
І знов покаже лише потвору
У чистій воді дзеркала-озера.
Красу заховає у темну комору
Бридкої сволоти за стіну козира...
Ти бачиш потвору, що живе на місяці?
Та ні, ти не бачиш, ти навіть не знаєш,
Що далеко сп'янілий Бог з нас тішиться,
Мене у землі банально ховаючи...
***
Потвора:
Ця печаль із гротеску, задурманивши голову,
Розцвіла серенадою сонця вночі.
І душа, натомившись в пекельній печі,
Віднайде себе в ній, в водоспаді із сорому.
Підніметься і впаде, думками окрилена,
Мов дивная тінь невідомого птаха.
Незнаючи в тому ніякого страху,
Вона оніміє, польотом знесилена.
Краса:
Мого світла слабкого буде достатньо,
Щоб його зрозуміли осліплені очі.
Навіть зараз, за ширмою темної ночі
Сяю для них, загадкових та трохи сумних.
І час, догораючи в вогнищі світу,
Підкладатиме долі секунди, хвилини...
В грудях у потвори – серце людини.
Воскресне воно, коли час буде тліти.
Потвора: Ваш цілунок солодкий, та гіркий для серця.
В тім Вас не виную, себе проклинаю.
Краса: Сум в Ваших очах хай розтане, мов скелья
З холодного льоду. Я Вас кохаю...
Голос, якого досі ніхто не чув:
Безглузда драма в теарті романтика.
Краса невзмозі потвору кохати.
Та варто, напевне, все це уявляти,
Щоб плекати утопію, вчепивши їй бантика...
***
Замерзлі клавіші, замерзлі руки,
Замерзлі повіки німої розпуки.
Знімілий звук, знімілий дотик,
Усміхнений місяць, мов казковий котик.
Я відкриваю цю дивну книжку
І бачу в ній синю картину.
Її прочитаю потайки, в затишку,
Полишу на столі, а потім загину.
Колись хтось підійде, розгорне сторінку.
Скаже подумки: „Що за мазанина?”
І спалить книжку... і візьме іншу.
Навіть непідозрює, що то людина...
Книжка – доля, сторінки – дні,
„Хтось” – перехожий у дивному сні.
Картина – думка, що зникла якось.
А „я” – присутній миттєвий хаос...
***
...Важке дихання на моїй шиї
Примушує моє серце частіше битися.
Просто цілунок байдужій милій,
Просто засіб Цьому молитися.
Прекрасний як бог, він сходить додолу,
Приносить сонця вогненого карту.
Мов інсценізація саркастичного жарту,
Вона заморозить мою сутність хвору...
Втім, прийде Вона. Я це точно знаю!
Така загадкова, така непривітна...
В долонях її мій погляд розквітне.
І в її очах я знову літаю.
Вона чекає на мене щоночі вві сні,
Приносить з собою дивні містеріїї,
Що розум мій кволий їдять до істерії,
Купуючи болем всі ночі і дні.
Господи Боже, вона проростає
Всередені мене дивною квіткою.
Лишаючи серце власною міткою,
Все більше і більше його поглинає.
Я їй принесу ключі воріт світла,
Вона віддасть бій вмираючім світі.
Затьмаривши радощі солоду миті,
Із уст моїх щастя навіки стирає.
Ця квітка прорветься крізь грудну клітку,
Плекаючи жах у моїх очах,
Зростає, смакуючи мій теплий страх,
Зіпнеться угору, мов соняшник влітку.
Вогонь до вогню, попіл до попелу.
Кохання вмирає... Останній цілунок
Отрутою в душу,мов ельфійський трунок,
Проникне й схолоне із присмаком докору...
***
Руки сповиті світлою силою,
Груди закован знов ланцюгами,
Розтоптне серце чиїмись ногами,
Засипане сніжною сірою брилою.
Спокійний вечір в очах, що плачуть,
Холодні пазурі звіра ненависті
Моральих висот і аморальності,
Словесні сліз ріки, що у вічність течуть.
Картини, пейзажі, переживання,
Все дивно до сорому, цей берег чекання,
Любов і ненавист, ніч і світання...
На фенікса з попелу моє полювання...
Немов набір слів, а все ж і душа!
Здається безглуздий потік свідомості,
Бажання слави і невідомості,
Переживання, не варті й гроша...
Збери це докупи і зрозумій!
Тоді і побачиш синю картину,
Побачиш матір і милу дитину,
Побачиш яблуко, а з ним поруч змій...
Відчуй цю картину, у душу пусти!
А фенікс розкаже про щастя й всміхнеться.
Свідомість із того сміху нап?ється,
Й нарешті мене зрозмієш і ти...
***
...Білий скафандр, погляд кізь скло,
Якого відчують очі навпроти...
У світі без форми душі теплий дотик,
Мов спогад-картина, засліплене тло...
Просто пальці, просто рухи,
Просто кохання палає у грудях.
То дивний імпульс, народжений в людях,
Що від нього терпне все тіло.Ці руки...
Ці руки бажають щось дуже сазати.
Це мовчазне „щось” надто важливе,
Воно змінить все, на краще можливо,
Можливо на гірше. Неслід все ж мовчати.
У космосі темнім вони назавжди.
Забуті Богом, забуті створіннями,
Забуті часом, його поколіннями.
Народжене щастя, що йде в нікуди.
Секунди раховані, миті достатньо,
Щоб зняти скафандр, сказати „Кохаю...
Вже може запізно, та вреші я маю...”
А втім отих слів вже не потрібно.
Затриманий подих, скло піднімається,
Просто цілунок, перший, останній...
Дві зорі, що згорають у темені ранній,
А потім сонце Землі посміхнеться.
Хтось може помітить, гада – метеори,
Лише камінюки з космічного простору,
Ехо минулого казкового острову.
А зараз лиш сяйво брили потвори...
Так було народжене людське щастя,
Котрого, нажаль, не змогли зрозуміти,
Що так і залишиться в тмені тліти.
Ми глянем на нього й від сліз будем мліти.
З екрнів побачим, дамо нагороду
За кращі ролі і спецефекти.
„Цікаво, а в чому майстерні секрети?”
Спитаєм, забувши про почутттів вроду...
***
... Не смійся, не плач, це все ноти готики,
Флейта із флірту, гітара трагедії,
Цей дивний оркестр трагікомедії
Я вигадав сам із сарказму мелодики.
Не смішно? Дарма! Я знав що так буде,
Бо я сам не сміюсь із свого жарту.
Чи сміявсь алкоголік про горілки кварту,
Або ж той фанатик із Ягве чи Будди?
А інсценізація, друже, навколо,
В театрі трагедіїї Бога, реальності,
У вирі чеснот і аморальності,
Що хочеться впасти комусь додолу...
Не взмозі люди збагнути дрібниці
Й сміятися з когось, невміючи з себе.
Мене це стосується, та це і про тебе!
І про наркомана, й про діло блудниці...
***
-----------------------------------------------
DieDark
Молитва к Смерти
И умолять не в силах я, шепчу…
Молитву странную свою.
Я в жизни к смерти не молилась,
Но умереть сейчас хочу.
Я мрак могильный полюбила,
В страстях купалась я земных.
И боль чужую с жаждой пила,
Не зная радостей иных.
С рассветной мглой гуляла в бездне,
Читала в склепах при свечах.
И мне не ведома надежна,
Я одну знаю лишь печаль.
О смерть, взываю о пощаде,
Приди, закрой глаза мои.
Дай сном забыться мне на веки,
Среди кладбищенских крестов,
Душе истлевшей дай покой.
Пусть вечность будет хуже жизни!
Пусть страшен ад, но мир страшней!
Пусть не отслужат тихой тризны
В день смерти радостной моей…
Устала, нету больше силы,
Мне одиноко средь людей,
Хочу покоя я в могиле,
Хочу забыть про все скорей.
С твоей руки костлявой, смерть,
Упиться ядом я желаю.
О чаще, полной до краев,
Ночами лунными мечтаю.
И сон бежит как странный вор,
И сердце бьется часто часто.
О смерть моя, твой приговор
Подарок будет пусть прекрасный.
Возьми меня, сотри на пепел,
Пусть черви жрут мое нутро.
Могильная плита сокроет
Тот мир, что жил во мне давно.
Боль
День умер на руках моих.
Ночь где-то бродит, не со мною.
А я стою и каждый миг
Пропитан только… мрачной болью.
Мне не куда идти теперь,
Мне не зачем уже бороться.
Прости, и обо мне молись,
Я ухожу, боль остается.
Закат стекает с белых рук
Струёю алою на травы.
И ветер шепчет мне про путь,
Лишь пыль дорог залечит раны.
Пусть бездна, пусть водоворот,
И гравий сыпется с обрыва,
Я не могу простить себя,
Я душу боли подарила.
Вампирята
В парке, за ветхой, старинной оградой
В полу мраке виднелись кресты.
Лунной ночью детишечек пару
Выпить крови к могилкам пришли.
В аппетитном оскале улыбки,
В глазках детских - свет неземной,
Сладкий запах крови по ветру,
Лунной ночью плывёт над землей.
В глубокую чашу крови нацедивши,
С самой младшей, вскрыв ей пару вен.
Вампирята углубились в чащу,
От людских глаз укрывшись в тень.
Этой ночью пир будет на славу,
Свет луны заливает кресты.
Вампирята пьют чашу за чашей,
Трём прохожим домой не дойти.
Трое те, в кустах, бездыханно лежат,
Со следами на шеях от детских клыков.
Над крестами светит луна
До утра еще далеко.
В мрачном парке, за ветхой, старинной оградой,
В полу мраке детишки сидят.
Лучше ночью не ходить вдоль этого парка,
А иначе шее нежной несдобровать.
-------------------------------------------
ASTRA-MELENA
Публікації від 1 Листопада 2005р.
ЦВЕТУЩИЙ АНЧАР
Виноватой себе не кажусь,
Пред тобой же хочу повиниться
За ту тёмную, странную грусть,
Что в твоих замечаю ресницах.
В неулыбчивой бездне зрачков
Я тону, я горю, погибаю.
Мне твой голос надёжней оков,
Я лечу, свои крылья сжигая.
Сотни жизней, спалив за одну,
Сотни грёз переплавив в забвенье,
Растворив в своих слёзах луну,
Не хочу я за муки спасенья.
Я готова разрушить и сжечь,
Если надо, всё, чем дорожила.
Счастье, жизнь - их ли надо беречь?
Сделай шаг и забудь всё, что было.
Да, я знаю, тебе тяжело,
Но поверь - тонкий лёд это просто,
Расколи его, словно стекло -
Жизнь ценней, если гибнуть не поздно.
Да, мне жаль и тебя, и себя:
Мы могли жить, не веря в отраву,
Зной и вьюгу в душе не тая,
От безумья свободны по праву.
Но ведь это не жизнь - это сон,
Где лишь смерть, как проснуться возможность.
Может лучше нам выбрать огонь,
И восторг, и печаль, боль и звёзды?
ПАМЯТЬ
Мне останутся лунные искры,
Клочья рваной в клочки непогоды...
Боже мой, как мучительно-быстро
Жизнь уносят Забвения воды!
И не чувствую я себя легче
Оттого, что ворота закрыла
Я сама. Давит камнем на плечи
Одиночества лёгкость, и силы
Истощаются... Гаснут уголья.
Сколько можно гореть, не сгорая?
Я из Тьмы возвратилась лишь волей, -
Радость, боль свою - ей отдала я.
Почему в этом мире забвенья
Я одна предназдначена помнить?
Память! Ты не подвержена тленью -
Оттого и тоска не проходит...
Почему, даже точку поставив,
Как чернильный зрачок в Неизбежность,
Мне незванным приснятся посланьем
Лица тех, с кем я больше не встречусь?
Кто остался в кромешной трясине,
Кто читает иные заклятья...
Кто оставил мне лишь своё имя,
И кольцо - со словами НА ПАМЯТЬ...
Сны растают и сила вернётся -
Я всё выдержу, я это знаю.
Лишь на сердце, как когти сомкнётся
Мысль - Я ПОБЫВАЛА У КРАЯ.
Публікації від 31 Травня 2005р.
БОЛОТНОЕ НЕБО
В болотном небе тускло светят
Звёзд упокойные огни.
Они тебя затянут в сети
И оживят кошмаров сны.
Они тебя поманят тайной
На зыбкие тропинки грёз
И увлекут в ил тьмы бескрайней.
Огни-гнилушки тусклых звёзд.
Как мох бесцветный ест руины,
Их яд сожжет тебя, в нём Рок.
Тебе мурашки липкой тины
Заменят Леты чистый ток.
Туманы затхлых испарений
Отравят дух и плоть истлят,
Утянут в бездну сновидений,
Кошмарных снов безлунный Ад.
Их плен надёжней смертной кожи
В их жизни – Смерть, в их смерти – Жизнь.
Да, тебя гибель не тревожит,
Но их призыва берегись.
БЕССОННИЦА
Хинная горечь, пропасть внутри,
Зимняя ночь, крадущая сны.
«Дай мне забыться, дай мне спастись» -
Криком бессильным уносится ввысь.
Стены царапать в бессильной тоске,
Мысли чертить, как круги на песке,
Тьму ненавидеть, от света бежать,
Мрак паутиной на клочья порвать.
«Пусть это гибель, но дай мне уснуть,
Время разбить и часы обмануть»
Вечность – как небо, зрачок – как окно,
Пусть мир светлеет, но в сердце темно.
МЫСЛИ В СТИХАХ
Ты знаешь, нет жизни длиннее,
Чем та, что зовется Смерть.
Ты знаешь, нет боли острее,
Чем чувствовать боль не уметь.
На лестнице в бесконечность
Ступеньки в пыли надежд
Всех тех, кто не принял Вечность
Без радужно-светлых одежд.
***
Позови меня в бездну – ходить по ножам,
Нюхать розы, увядшие вечность назад.
Там, где тропы зыбки, неподвластны следам,
Где замёрзшие слёзы созвездий горят.
Это мир притягательно-хрупких вещей,
Там, где время разбито стеклом на часах,
Там, где боль только делает сердце сильней,
Где душа забывает бескрылости страх.
***
Безосновательно, безотносительно –
Жизнь избирательна, Вечность пленительна,
Мысли запутаны, чувства изменчивы,
Гибель души даже смертью не лечится.
Грёзы Вселенной текут сквозь сознание,
Звёзд ураган шелестит обещанием,
Ткёт декорации вкрадчивых точек
Азбукой Морзе на зеркале Ночи.
ПРЕДОСТЕРЕЖЕНИЕ (ИСПОВЕДЬ ОДИНОКОЙ ДУШИ)
Моя кровь – слеза океана,
Моя жизнь – сновиденье Вечности,
Душный запах цветущих анчаров,
Яд на лезвии бесконечности.
Моё царство – летние сумерки,
Льдом бессонницы лунной скованы,
Обречённое кладбище призраков,
Пепел звёзд, отсиявших сверхновыми.
Моё сердце – разрушенный храм,
Витражей облетевших тление,
Искривлённый, разбитый орган,
Где ревёт тишина запустения.
Я несу разрушенье и смерть
Тем, кто ходит моими следами.
Я на четверть погибла, на треть –
Я живей, чем открытая рана.
Словно яркий безжалостный свет,
Меня гложет холодное пламя
Чувств, горящих сквозь тысячи лет,
Чувств, что губят людей своей тайной.
Но поверь, я не адская тень,
Капля мрака в хрустальной призме –
Я душа, за секретов плен
Заплатившая радостью жизни…
-----------------------------------------
Goblis
Публікації від 21 Грудня 2005р.
МОНОЛОГ "ТРУШНОЇ ГОТЕСИ" ОДЕССІНИ
"У чому готика?
Та готика в житті!
Це своєрідність і еротика,
Закладені в похмурості.
Це дійсності разюче протиставлення
І розуміння багатьох речей інакше,
І кладовища приязне забарвлення,
Вечірній сум життя прикрасить.
І взагалі не розумію,
Хороше що у мене є,
Я тільки нудити умію,
Мене життя нещадно б"є.
Даються дуже важко всі науки,
Що викладають в універі кожен день,
Пишу та вчу, не покладаю руки,
Дайте розраду, посміюсь лишень.
Пишу листи в щоденник слізні,
Розчарувалася в житті, мовляв,
А повернути щастя пізно,
І хтось лихий роки краси украв.
Я виливаю у щоденнику весь біль,
Що назбирався за коротке існування.
І хочу запитатися, відкіль
Прийшли до мене розпач і страждання.
Розповідаю навіть те, чого не знаю
І пізнання, яке осмислю я колись,
В обмеженій фантазії блукаю,
Хтось старший скаже : "Схаменись".
Я знаю, що я краща всіх на світі,
І тільки знаменитою помру,
Талант акторський кудись маю діти,
Як не любить мене? Я - справжня тру!!!
Життя моє таке несправедливе,
Біди і лиха надто надивилась,
У готиці ніби знайшла себе. Щаслива.
О, сатаністи і безбожники! На вас молилась.
Незвідані жахи переживала,
Такі нещастя, що нікому ще й не снились,
І навіть не жила, а існувала,
А люди різні так глумились!
Переживала вдосталь всього,
Мов окаянная була,
І раджу всім : не вірте в Бога,
Я вже йому колись повірила...
Хто знає, що це - бути бідним?
Хто зна, як пить горілочку додна?
Хто зна, як це - нічого не буть гідним?
Це добре знаю лише я одна.
А старші готи кажуть : "Ти дурненька,
Нічого ти не бачила в житті!
І для розчарувань занадто ще маленька,
Ти твориш пафос. Балачки пусті".
Дивлюся я на них із думкою :
"Зарозумілі ви. Не я, а ви дурні!"
І знову переповнююся мукою,
Страждаю : не повірили мені!
Нехай кажуть що завгодно,
Маячня все! Я сміюсь!
А, можливо, це так модно?
Ось піду і так нап"юсь,
Що не зможу зайти в двері,
Заночую десь на лаві,
А в очах будуть химери,
І знайду погану славу.
В цьому будуть винні
Ті погані люди,
Що ображають невпинно;
Нехай так і буде.
Так, життя жахливе і паскудне,
Я у ньому - квітка розпрекрасна,
Гроші, слава - все у мене буде!
Бо я - тру! І це чітко ясно"
Публікації від 30 Жовтня 2005р.
***
Ти виживеш, я не благаю болю,
І тине маєш покидати світ,
І не вір нікому, бо я завжди з тобою,
І я допоможу, і буде все як слід!
У мене сон був, схожий на реальність,
Тебе усі там дуже проклинали,
А ти мене благав тебе не покидати,
А ти мене благав тебе не покидати.
Там кров була у тебе на обличчі,
І, як не дивно, не чужа, твоя!
І, може , наяву мене не кличеш,
Та за тобою пдачуть не вони, а я!
Публікації від 10 Серпня 2005р.
***
Я и не жил, я лишь скитался,
В душе был мертв, а так живой;
Но с совестью не попрощался ,
И снова встретился с судьбой.
***
Судьба была, во мне играла,
Переливалась светом и огнем,
Что я задумала, она не знала,
Она надеялась, что мы были вдвоем.
***
С тобой я не играла, я жила,
Вернее, жить с тобой хотела.
Я думала, судьба мне счастье принесла,
А, оглянувшись, поняла, как пролетела.
***
Ты пей до дна, я посижу спокойно,
Смотрю и вижу тлеющую жизнь.
И сколько водки выпъешь еще, сколько?
И как намучаешь меня, скажи!
Ты много пьешь, но, вижу, не пьянеешь.
Я подожду, ведь время еще есть.
А ты... Ты только пить и гнать умеешь,
И я терплю, я несу дальше этот крест.
Публікації від 23 Червня 2005р.
ЧОРНА СВИТА
Я одягаю чорну свиту як попало,
Я їсти хочу, я голодна і сумна,
Моя моральність якнайнижче вже упала,
Я допиваю келих білого вина.
Зав’язую у хвостик я волосся,
Раніше не робила я цього;
В кімнаті ще хтось є,- мені здалося,
Хоча насправді тут нікого не було.
Над ліжком я стою в смутній задумі,
І, руки склавши, я крізь ніч дивлюсь.
Мене обманюють. Хто б міг подумать?..
Згадати боляче. Та краще я нап’юсь.
Не тривожить мене чорна кара,
Я хочу позбутися серця свого,
Почуття божевільні, я наче примара,
Не хочу любить ні тебе, ні його.
РАССТАВАНЬЯ И ПОТЕРИ
Когда-то радовались мы закатам и рассветам,
Когда-то мы весь мир и жизнь любили,
А жизнь... Жизнь унеслась холодным южным ветром,
Мы разбежались. И друг друга позабыли.
Через года ты снова вспомнил обо мне,
А я тебя, поверь, не забывала,
Я тебя помнила как в чудном диком сне,
Смирилась я. И в сердце боль скрывала.
Пургу метёт холодный южный ветер.
Я смотрю вдаль. Там чёрное проклятье.
Ты обещал вернуться. Теперь я жду! И где ты?
Ты не придёшь. Я рву на себе волосы и платье.
От одиночества я точно уж сойду с ума,
Но и не то чтобы пришло большое горе,
Есть много перспектив, но я всегда сама.
Я знаю, ты вернёшься. Тогда нас будет двое,
Два волка, сбежавшие из своей стаи,
Две собаки, что от хозяев отбились,
Два солдата, что Родину-Мать предали...
Одно я знаю точно: навеки породнились.
* * *
И двадцать лет скитается душа
По сонным и пустым кварталам,
А за душою нету ни гроша,
И духом, бедная, давно упала.
В подвалах холодно и мокро; грязь,
И всё-таки живёт там ребятня,
И кто-то утвердит такой указ:
"Бездомных всех- в концлагеря!"
---------------------------------------------
Demon Caress
***
Надежду из несказанных мной слов
Горящих глаз, объятий, что порой
Тебя скрывают в мире твоих снов
Ты лепишь, побеждая этот зной
Что застыл цепью из разлуки
Но иногда порой ты видишь сон
А в нем меня и мои руки
Теплом ласкающие тебя. А стон
уже не мука…Радость и покой
идут с тобой на одном пути
но открывать свои глаза постой
я ведь внутри твоей души…
и лентой снов я вновь завяжу
твои прекрасные и грустные глаза
тихонько шепотом я скажу
я буду скоро, дождись лишь сна…
***
Ночь...Звезды...
Холодный шепот. Невозможно
Уснуть на миг...
Отпустить боль...
Ведь я еще не постиг
Глубины всего горя
Что дарит любовь
И суть ее. И в чем же мука
И почему такая сильная разлука
Лишь одинокий свет луны
Падает на лицо. В шепоте тьмы
Я различаю знаки забытых миров
Приходящие ко мне из вещих снов
В которых снишься ты мне одна...
День... Свет...
Не ярок он, но осторожно
На миг открою я глаза
Хотя боюсь потерять во сне тебя
В мире нереальности бредовых идей
Я нахожу в мечтах тысячи ключей
Которые откроют к тебе замки
И все дороги, и все двери
Открою я и полечу туда
Где ты живешь, любовь моя
Я оторвусь на миг от земли
Ведь нет сильней моей любви
И боли моей сильнее тоже нет...
***
Разукрасит туманный рассвет
Тишину слов, грохот от оков
В красный свет, черный след
забытых и потерянных миров
Души моей фитиль догорел
а страх мой озверел и стал
уже не мерзостью души
намного хуже, ты прости
за то, что я не знал тебя
и все же те пустые имена
не продаются и никогда
в списках не увидать тебя
ты стала одиноким светом
но некого тебе освещать
и это бремя и судьбы печать
проклятье я одним ударом
не разобью и впереди война
несправедливости и мести
против тех, кто не по масти
разбрасывает свои карты
кто в искушении лишь лести
словами глаза тебе закрыл
но я в тебе не забыл
той нежности и ласки
желание любить и краски
радуги твоей души ангела
печального и одинокого
но сильного и гордого
***
Свет и след кровавый
Я оставлю позади
Не в состоянии пройти
Не в силах все понять
Увидеть и обнять
Услышать и спросить
Не сильно так грустить
А тихо таять и растаять
Снова искать и найти
За горизонтом слов
Что тяжелее тех оков
Которые бросаешь ты
Ссылаясь на магниты доброты
Который тянет и приманит
Ведь потерял уже я счет
Ведь уже нет во мне мечты
И только злые, вопреки
Стоят у той горы песка
И испаряясь, как вода
Все их желания молчат
Но ты прокляла мою душу
Что б я в жару и в стужу
Не мог увидеть вновь тебя
Лишь те тонкие провода
Соединяют наши души
Мечты, желания и страхи
И протокол моей души
С твоим уже не совместим
И разрывая части мира
Глупцом себя я не считаю
Ведь все же разрушая
Нам надо строить
И мечты ложатся кирпичом
Но я уже тут не при чем
Хотя и крайний, но и в центре
И снова я палю костры
Что б дым затмил ко мне пути
Такие близкие и в даль
Нет сил тебе одной пойти...
***
Покровы ночи и только ты
Напоминаешь,
что не прожить без мечты
которой стала ты сама
о боже, как хочу увидеть
твои прекрасные глаза
быть может никогда
не будет встречи между нами
но я хочу, чтоб ты глазами
смогла отрыть мне тот мир
какого я еще не постиг
в котором живут мечты
и нет места для суеты
хочу увидеть твое лицо
чтоб засияло светом оно
и отразилось вечностью
для моих мечтаний
наполнить страстью
пустоту желаний
как трудно, не увидев тебя
ты стала для меня
горизонтом далеким
и не зайти за него мне
пока не станет возможным
остановится на миг тебе
застыть на час и замереть
закрыть глаза, ощутить
мое дыхание и взгляд
они там, очень далеко
за серыми стенами домов
чужих, пустых и безнадежных
и сколько тех путей мятежных
стоит нам пройти с тобой
что б ты осталась со мной
свою грусть разделяя пополам
ее превращая в счастье
и ничего не надо больше нам
лишь только тихонько молчать
зная, что мы рядом где то там
словам ведь все это не сказать
как я хочу тебя всю познать
растворится в соленой слезе
твоей неиспаримой грусти,
но все же высушить ее
в пламени ласки и страсти
позволить почувствовать себя рядом
даже если не достать меня взглядом
просто согрей меня в пламени
своего нежного воспоминания
СЕРЫЙ ПРАХ
Огнем никем невидимых слов
горит серым прахом моя душа
в забытых замках из песков
страдает в одиночестве она
В сумраках этих ночных вьюг,
видны дырки черного полотна
находишь ты временный приют
завернувшись покрывалом сна
Узлом тревоги спутаный покой
дороги серый прах, реки вода
зовут меня сквозь этот зной
за горизонт, где умерла звезда
Не спишь и смотришь на часы
и слабостью своей покорена
и в мыслях нет уже мольбы
только прожитые тобой года
Серым прахом вновь развеюсь
И не сомкну стальных ресниц
лишь только ночью упиваюсь
росой из крыльев немых птиц
Не принесут они мою печаль
в твои открытые ладони
серый прах души, как жаль,
не повинуется законам земли
***
Усталым прихожу я в серый дом
И мою душу ничего не греет
Лишь только нежный цветок
В старой вазе одиноко алеет
Смотря на него, о тебе мечтаю
Глаза твои волнуют мой покой
И больше ничего я не желаю
Лишь писать стихи тебе одной
Эту розу тебе я хотел подарить
Искал тебя вокруг, найти смог
Видно, цветку больше не жить –
Лежат лепестки у моих ног...
Строчкой ложится мой стих
Несмелой и немного кривой
Всего глаза закрою я на миг
Как снова рядом ты со мной
И нежностью своей я согреваю
Твои усталые и нежные ладони
В твоих объятьях снова я сгораю
На пепел желтым листом бумаги
Мечты, нереальностью согреты
Тревожат криком боли мою душу
И как мне найти сложные ответы
Развеять в сердце ледяную стужу
Упал на пол последний лепесток
И нет больше прекрасной розы
Сорву для тебя снова я цветок
Чтоб болью сердце не тревожить
Смотреть на нежность лепестков
Заботу и нежность ему отдавать
Вдыхать дивный аромат его духов
И только о тебе одной мечтать...
ВЕТЕР
1
Много людей, живя так пусто
Не видят любви и грусти
Для них нет места на свете
Им никогда не снится ветер
Им никогда не увидать
в жизни им не испытать
Что, проходя сквозь листву
Они не увидят ту красоту
Какую дарит им ветер невидим
И что их любовь – с ним
Они никогда не узнают в нём
Глаза своих любимых жен
Или тепло рук своих мужчин
И им не разыскать причин
Чтоб познать невидимый тот дух,
Который заставляет в слух
Произносить имя того
Кого мы любим так давно
Ведь слыша шелест той травы
Не испытываем их мольбы
Не видим на щеках росы
и плачут они только о нас
слезинка из их грустных глаз
просто тусклая серая вода.
И не любили они никогда
пуста их жизнь на свете
если не увидят они ветер...
2
Прошло много лун с тех пор
Как ты ушла из моей жизни
И не взирая на этот вздор
Я пишу слова новой песни
Пишу о том, как снилась мне
Сегодня ночью, как прекрасно
видеть тебя совсем другую во сне
глаза твои светились страстно
когда смотрела на меня
стоя напротив ветра, которым был я
хотя был так невидим и тих
но увидела ты на миг
что я прозрачною рукою
глажу волосы твои, дышу любовью
в губы твои, шепчу, что люблю,
и слышишь ты, и я могу
поднять тебя до самих небес
на крыльях своих, так, чтоб исчез
горизонт разлук между нами
чтоб жили мы не днями,
а друг другом жили мы всегда...
И опадет с меня любвей пыль,
Которых я любил, но вдруг остыл...
Которые были слепы, но я знал
Что ветра во мне им не увидать
Так зачем же с ними тогда летать
Лишь ты останешься со мною
Ведь жарким летом и зимою
В просторах, неизмеримых метром
Я лишь для тебя буду ветром
И тихою волною пальцев своих
Я буду нежно проводить
По ласковым глазам твоим
Но все же это не помеха им
Ведь я невидим, но ты смотришь
В глаза мои, и в них ты видишь
Лишь только ветер души моей
Что стала частью души твоей
3
И ты вдруг таешь на глазах других
Никто тебя уже не видит из твоих
Таких же глупых и слепых любвей
Которые делаются все злее и злей
Не в силах стать ветром для тебя
И ты исчезла для них, не для меня
Ты просто стала ветром, таким, как я
Невидимым, но все же зримым
Для того, кто сильно любит тебя
Для того, кому нет преград в цепях
земли той серой, и только страх
Простых земных людей из мира
Злых любвей не видит в тебе ветра.
И вот земля – то лишь пятно
И солнце для нас – просто «оно»
Такое пустое, как погасшие свечи
ветрам не нужны светила и их лучи
ветров только греет огонь любви,
который живет внутри их души.
Да, нам не надо ничего, лишь простор
чтоб летать и, не взирая на вздор
простых, срывать газеты из их рук
и избавлять их жизнь от любви мук
заставляя смотреть и видеть ветер
и искать любовь на их пустом свете
смотреть сквозь дрожащую листву
и видеть любимых, и рукою
дотронутся до ветра, стать им
и далеко полететь вслед за ним...
4
Но вдруг проснулся я одиноким таким
И пусто на сердце и грустно в душе
и очень хочу стать ветром твоим
но не могу, и только ветры в моем окне
шумят – «лети ты к ней, стань невидим»
и рад я послушать их и поверить им,
когда всего на миг, закрыв глаза
я ветром невидимым стаю для тебя
и нахожу тебе в шелесте листвы
хотя не видишь меня часто ты
но все же ветер мой с тобой
и легкий шорох, хоть любой
но все же веет, и я – это он
я обнимаю тебя, когда бежишь,
целую ресницы, когда грустишь
и ты так спокойна и дивна
когда рядом с тобой мои ветра
хоть моей любви не знаешь
но ветер мой ты чувствуешь
5
Значит, ты не такая, как все
значит, ты еще верна красоте
шелеста для всех немой листвы,
капли бриллиантовой росы,
ветра, в котором живу я
хотя непонятно все для тебя
но видишь ты это душой
и это – навсегда с тобой
и пусть все взоры тех иных
не говорят тебе, что ветер стих
пускай пустое их бытие
не затмит виденье твое
виденье ветра из души тех
кто есть любовь без помех
без мерзости и злости
полной заботы и страсти
обмана и лжи там нету
все это доступно лишь ветру
и это – все только для тебя
только услышь ты меня
просто почувствуй мой ветер
и станет меньше на свете
загадок, кто вечно с тобой
бежит вдогон по следам
кто нежно проводит по губам
своей невидимой рукою
кто волосы путает шутя
ведь это все делаю я...
СОСТРАДАНЬЕ
Кровавый тихий свет,
принесет ночной рассвет
только отголоски тех слов
из призрачных миров
которые там за горами
еще не увиденных снов
несбыточных мечтаний
и те, кто ищет состраданий
в пустых переулках мольбы
а их молитвы, не слова,
их кровь, она же не вода
но пьем ее мы каждый день
и видя их пустую тень
цепляясь за их оковы
толкаем их снова и снова
в терновый мир и пропасть
наша страсть смешалась
с их мечтами, но не за горами
и мы туда же упадем
услышим их тихий стон
тех, кто никогда не молчал
а говорил и иногда кричал
о том, как трудно натыкаться
молить, просить и унижаться
страдать, мечтать, и забываться
и мы поймем, но поздно уже
закрытые все двери
и не горит во тьме
голос нашего одиночества
полного тишины и крови
нашей души, но все же мы
не видим этого никак
и забываясь, просто так,
топчем, душим, убиваем
души нелюбимых людей
без камней и без гвоздей
мы распинаем то, что осталось
от тех, кто были с нами
и лишь малость
видим в их выколотых глазах
а в их простых именах
не видим дрожи состраданья
проходя через все старанья
к новым дорогам ты не стой
на пути тех, кто пинает ногой
тебя в грудь, что б забрать
то, что бьется изнутри
весь этот свет, что позади
горит всеми волнами
а освещаемся мы лишь мечом
и дышим мы лишь стоном
мир – ведь тоже ад
и затерялся путей возврат
и накатился к нам разврат
я вижу, что ты рад
убивать, душить и проклинать
себя, за то, что не такой
своей костлявой ты рукой
закрыл глаза свои и молчишь
и на колени упадешь
а извиняться ведь не надо
да и некому уже
разве только самому себе
да и зачем, ведь все сгорело
ты это всё спалил
говоря, что забыл
всех тех, кого любил
и остыл к ним твой пыл
разрывая сердце на куски
состраданья в них не ищи
они ведь все время молчат
придет время – простят
тебе твои грехи
твои же страхи
станут радостью души
но это все потом
сейчас просто помолчи
сядь, подумай и скажи
зачем тогда все это знать
страдать и умирать
ради тех, кто не хочет познать
твои страданья и печаль
а просто так, ты не знал
они же тоже ведь не знали
твои кровавые печали
они страдали – ты страдал
они не знали – но ты знал
их мир, но ты молчал
бездействовал, не помогал
обрести им покой
тогда ты был немой
а сейчас не надо криков
не надо воплей и порывов
они тебе простили
они тебя забыли
они всегда прощают
они ведь люди, но не знают
твоих страданий
и всех твоих желаний
они ведь люди...
они забыли...
они простили...
МИРОЗДАНИЕ
Мироздание меняет наше сознание,
Мои руки в крови
не рожденного брата
и мы знаем, что это – последствие
мирового разврата
Покоривши весь мир,
мы ступаем в песок от часов
и мы ощущаем боль от пореза стекла
времени
бремя которого давит на нас,
как толстый рельс на ногу тому,
кто сидит у порога жизни,
и не ощущает движения поезда
мироздания...
Наша жизнь стала похожей
на серую массу
бактерий,
которые способны сожрать друг друга,
дабы выжить.
Наши слёзы – это кислота от
Лопнувших аккумуляторов горечи,
которую мы стараемся выбросить вон
из автомобилей своей жизни.
Мечты, покоряющие жизнь и душу –
ничтожны
по сравнению с ощущением боли
реальности,
которая накатывается волной
на наши истоки мироздания.
Никто не смотрит назад:
ступая в бездну, мы смотрим
в высь
ожидая оттуда посылки душевного
блага
которое приземлится на парашюте
радости,
который, в последствии станет
столом забвения
а искупление грехов станет столь
реальным,
как и сам злой поступок.
Тогда, ступая голыми ногами
по раскаленному асфальту,
мы будем ощущать
только чуство того,
как наши ноги тонут в смоле,
принесенной из ада.
Запах горелой кожи
затмит воспоминания
о прошедшей жизни,
которую мы стараемся воспринимать,
как большой кувшин вина,
дно у которого отсутствует,
а вино
испиваемое личностью,
быстро всасывается клетками нашего
кишечника
от которого проложен прямой путь
из железобетонной трубы,
от канализации,
к нашему мозгу,
масса которого меняется по кривой,
в зависимости от ощущения
мироздания...
Оно пришло к нам из веков,
когда люди,
смешивая кровь с посохшей глиной,
старались вылепить идеал
будущей жизни,
которую они ощущали
как удар молота
о гонг взаимопонимания.
которого мы,
быть может,
никогда и не узнаем...
Наши мысли тогда бороздили червями
землю Мира,
а идеал древних богов становился,
по истечению времен,
прахом от камня,
рассеченного молнией бытия...
Но все же теперь все по-другому,
теперь говорят,
что чужие мысли вредны другому
мозгу.
Человек стал бронзовым воином,
запаянным припоем цивилизации
с ирреальным ощущением мироздания.
Смотра в пустоту
мы видим четкие образы,
восставшие из глубины мозга,
и порождаемые болью глаз,
которые,
не в понимании не увиденного,
начинают проливать слёзы
отчаяния.
Жизнь становится узлом,
который затягивает шею нашей души,
крылья которой,
потерпевшие изменение в горячем
дыму пота нашего тела,
больше не могут летать.
Лишь ощущение ножа в сердце
меняет наше мироздание...
Прах времени протекает сквозь
пальцы,
оставляя глубокие борозды морщин,
и каждый,
наточивши наждаком серп своего
остроумия,
становится пророком,
дабы нести один одному истину жизни,
или части этой жизни,
измеряемой хронометром бытия,
лишь одной неполной секундой...
...Мироздание меняет наше ощущение.
Тот, кто недавно разминировал поле
незнания,
становится мёртвым от мины тайны.
Искушая табачный дым,
наши лёгкие отвергают его суть,
так же,
как наши умы отвергают понимание
наивысшего наслаждения
мироздания...
В мире нет глаголов,
чтобы описать все грехи человечества...
Окровавленное тело продолжает жить,
когда ему вливают новые порции крови,
но чуство боли топится
под ощущением близкой агонии.
Мы смотрим в воду, плюя в нее
и лицо,
искаженное волнами,
становится привлекательней.
Мы закрываем глаза и ничего не видим,
потому что мироздание
меняет наше понимание...
СКОРО
Звезды давно ушли
Где-то гулять в ночи
Может быть это сон
Или души моей стон
Тихо взошла печаль
И тебя мне не жаль
Где-то там, в дыму
Тебя я не найду
Скоро придет рассвет
И тебя в нем нет
Скоро придет весна
Только уж без тебя
Ты меня отпусти
И далеко улети
Что б не думал я
Как хорошо без тебя
Скоро придет туман
Я положу в карман
Капельку той росы
Которую даришь ты
Выброшу, или нет
Но знаю, что рассвет
Ее превратит в пар
Что б тебя я не знал
Скоро придет зима
Все заметут снега
Скроют все те пути
Которые мы не прошли
Серая пыль в глазах
Уже не приносит страх
Руки твои, как мечты
Не дарят уже теплоты
Скоро придет снова ночь
Тебя унесет она прочь
Тихо звезда упадет
Желанье покой не найдет
Будет гореть, как сверчок
И тихо ранить, как ток
Скоро вся боль пройдет
И печаль меня унесет
В серые те края
Где не видать тебя
***
Всю ночь не спать и говорить
Согласны оба, чтоб не забыть
Друг друга. В глаза смотреть
И в них свои мечты ловить.
А пелена легкого сна
Уже, пожалуй, не страшна
Когда ты рядом здесь сидишь
И обо всем мне говоришь
Мы будем грустью, как вином
Поить друг друга перед сном
Но не заснем. И утро тотчас
Заставит разлучиться нас
Заставит в свете явившейся зари
Сказать тебе: ‘‘Я ухожу, прости…’‘
Сказать все это лишь глазами
Больней, печальней, чем словами.
И я проговорю тебе еще
Что ты, как жизнь, нужна мне
А ты поймешь, пришла пора
Уйти мне, может, навсегда
Ты спросишь тихо: ‘‘Как надолго?’‘
Не знаю этого я толком.
Быть может век, а может два
Пройдет, и я вернусь, моя мечта.
ЩОХВИЛИНИ, КОЖЕН ДЕНЬ
Холодна кава без цукру
Та згасла цигарка у руці.
Кожна година у смутку
Надія – то лиш біль на душі.
Гіркота з губ моїх стікає,
Падає, і розтікається в диму.
Мрій зачахлих ніхто не знає,
Вони – марево страшного сну.
Все довкола згасає, лиш тінь
Колишнього життя на мені.
Повзе, неначе стара гусінь.
Мить – і метелик у височині.
Та ні, не скоро все це буде.
Світанок за тими горами
Ніколи вже до мене не прийде,
Я залишусь наодинці зі снами.
***
Нестримність поривань твоїх обіймів
І лютий холод, що проходить повз нас
І тисячі ночей і днів і мільйон чеканів
Та знову полум’я горить, вогонь не згас
Лиш темінь сповнила безкраї тії простори
І музика шепоче й ніби тихо стогне
То ми забули все, і нашу радість, й горе
Забули мрії, вічність і слово кожне...
Під зорями, що небо враз на мить схопило
Там ми удвох всього на мить в обіймах скуті
Кружляємо жовтим осені листом і так мило
Ти дивишся на мене, лиш очі в сльози взуті
Ти знову плачеш та не смієш мені показати
Свій смуток, горе й ночі в мільйон чеканів
Нічого вже не можеш, мене лиш обіймати
Ловити мить обіймів, сповнених бажаннів
Я не холодний, я палаю, мов багаття
Тебе в обіймах ніжно й сильно я стискаю
Я, як і ти, с тобою поринаю в забуття
І так як ти, сльозу від тебе я ховаю...
***
Несподіваність думок, нестримність мрій
Постійність в забуванні, клубок печалі змій
Жертовність перший поцілунків
І крик душі, і вже немає порятунку
І кожний день і ніч, світанок та затмення
Вже не несуть в своїх думках бажання
Чогось нового на несподіванки у тому
Що називаю я життям
Бо споєний вже забуттям...
Солоність сліз, кривавий піт чола
Пісок в долонях, буденність життя
Страждання від нескутості кайданів
Від непочатості моїх риданнів
І від хреста, що груди давить
В душі печатку волі ставить
Мене один лиш цвинтар манить...
Лиш вітер і самотність мої друзі
Ніхто не зрозуміє мене в тузі...
***
Скрізь темний натовп той байдужий
Через тіла змарнованих ідей
Ступаєш ти, мій милий друже
Летиш до мене, повний печалей
А я стою, і що робить не знаю
Лиш біля мене сірі тії лиця
Застигли восковою байдужістю
Неначе кам'яна розвалена стіна
Лиш ти мій промінь, що проб'ється
Крізь порох, глину і вапно
З якої вже ніколи не з будується
Всіх страждань моє житло
І ти освітиш мою наболілу душу
Ввійдеш в моє життя, а я в твоє
Щоб разом і повік нести ношу
Яку ніхто в мені не пізнає
Котра зробила з мене катюгу
Своїх же власних наболілих мрій
Яка зв’язала вузол міцно й туго
Мого життя із клубком печалі змій
***
Скрізь темряву пурпурового заходу
Біжу, спотикаючись на шляхові
Бо сонце мрій так сліпить мені дорогу
Що видно лиш постать, і більш нічого
І руку промінь не жаліє - обпікає
Доторкнутись нишком не дає до тебе
Сонце поривань вже стиха догорає
Щоб забрати тебе назавжди від мене
Новий світанок буде, та не знаю
Чи загориться знову моя мрія
Що в згаслім промінні дотліває
А може уже тебе не стріну я?
Я ПИШУ
Я пишу кровью земли
и от этих слов не уберечь
даже вы их не смогли
в синем пламени сжечь
Я пишу кровью воды
что сквозь пальцы течет
я пишу, не чая вины
даже ложь сердце не жжет
Я пишу кровью воздуха
в белом море душа парит
я пишу, и я не убит
Не убит ни огнем, ни водою
даже воздух не душит меня
я пишу только вашею кровью
я пишу всегда до конца
***
Так тихо та невимушено
Ступаєш ти, тримаючи долоні
Відкритими, і все, що наболіло
Ти держиш в них, бо маєш силу волі
Що викинути мрію, треба пережити
і не за бути її, тієї, що жила
у полум’ї серця, та досить стати
на краю, підняти руки, і вже нема...
Твій сум розсипався на порох
Твої страждання потекли рікою
І вже не сам собі ти ворог
Бо ти забув її, забув із гіркотою.
